Скіфи

Скіфи або Скити (грец. Σκύϑαι) — кочові племена, що мешкали у VII—III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто від степів сучасної України на заході й до сучасної Монголії та Китаю на сході. Всю цю територію іноді називають Велика Скитія. До XIX ст. (появи сучасної європейської науки) в європейській літературі назва скіфи і сармати інколи продовжувала застосовуватися до населення Речі Посполитої і Російської Імперії, а також козаків. Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки. Ендонім (самоназва) — сколоти.

Походження[]

За найбільш розповсюдженою версією скіфи належали до іранської групи народів індоєвропейської сім'ї (версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які трапляються у писемних пам'ятках тих часів, переважно грецьких. Кількість слів — близько 200, переважно імена людей.) У перських та індійських джерелах скіфи відомі як сака та шака відповідно.

За Діодором походять від Скіфа, сина Зевса. Він мав синів Пала і Напа. Саме Пал вважається предком палів (скитів).

Геродот повідомляє три перекази про походження скіфів:

" За розповідями скіфів, народ їх — молодше всіх. А стався він таким чином. Першим жителем цієї ,ще безлюдної, тоді країни була людина на ім'я Таргитай. Батьками цього Таргитая, як кажуть скіфи, були Папай (Зевс) і дочка річки Борисфену богиня Апі. Такого роду був Таргитай, а у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і наймолодший — Колаксай. В їх царювання на Скіфську землю з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша. Першим побачив ці речі старший брат. Ледве він підійшов, щоб підняти їх, як золото запалало. Тоді він відступив, і наблизився другий брат, і знову золото було охоплені полум'ям. Так жар палаючого золота відігнав обох братів, але, коли підійшов третій, молодший, брат, полум'я згасло, і він відніс золото до себе в будинок. Тому старші брати погодилися віддати царство молодшому. Так от, від Ліпоксая, як кажуть, сталося скіфське плем'я, зване авхати, від середнього брата — плем'я катіар і траспіїв, а від молодшого з братів — царя — плем'я паралати. Всі племена разом називаються сколотами, тобто царськими".Елліни ж звуть їх скіфами. Так розповідають скіфи про походження свого народу. Вони думають, втім, що з часів першого царя Таргитая до вторгнення в їх землю Дарія (512 р. до н. е.) пройшло як раз тільки 1000 років.

Елліни оповідають, що одного разу Геракл прибув у землю Гілея, де в печері зустрів діву-змію (Богиня зі зміями). В неї з'явилося троє синів. Одного назвала Агафірс, іншого Гелоном, а молодшого Скіфом. Двоє синів — Агафірс і Гелон не могли впоратися із завданням натягти лук Геракла, і мати вигнала їх з країни. Молодшому ж, Скіфа, вдалося виконати завдання, і він залишився в країні. Від цього Скіфа, сина Геракла, ведуть рід всі скіфські царі.

Існує ще й третє сказання. Воно говорить так. Кочові племена скіфів мешкали в Азії. Коли массагети витіснили їх звідти військовою силою, скіфи перейшли Аракс і прибули в кіммерійську землю (країна, нині населена скіфами, як кажуть, здавна належала кіммерійцям). З наближенням скіфів кіммерійці почали радитися, що їм робити перед лицем численного ворожого війська. І ось на раді думки розділилися. Хоча обидві сторони вперто стояли на своєму, але перемогла пропозиція царів. Народ був за відступ, вважаючи непотрібним битися з таким безліччю ворогів. Царі ж, навпаки, вважали за необхідне наполегливо захищати рідну землю від загарбників. Отже, народ не почув раді царів, а царі не бажали підкоритися народу. Народ вирішив покинути батьківщину і віддати загарбникам свою землю без бою; царі ж, навпаки, воліли скоріше лягти кістьми в рідній землі, ніж рятуватися втечею разом з народом. Адже царям було зрозуміло, яке велике щастя вони зазнали в рідній землі і які біди чекають вигнанців, позбавлених батьківщини. Прийнявши таке рішення, кіммерійці розділилися на дві рівні частини і почали між собою боротьбу. Всіх полеглих у братовбивчій війні народ кіммерійський поховав біля річки Тираса (могилу царів там можна бачити ще й понині). Після цього кіммерійці покинули свою землю, а прийшли скіфи заволоділи безлюдною країною.

І тепер ще в Скіфської землі існують кіммерійські укріплення та кіммерійські переправи; є також і область по імені Кіммерія і так званий Кіммерійський Боспор. Рятуючись втечею від скіфів в Азію, кіммерійці зайняли півострів там, де нині еллінський місто Синопа. Відомо також, що скіфи в гонитві за кіммерійцями збилися зі шляху і вторглися в мідійську землю. Адже кіммерійці постійно рухалися вздовж узбережжя Понта, скіфи ж під час переслідування трималися зліва від Кавказу, поки не вторглися в землю мідян. Так ось, вони повернули вглиб країни."

Історія[]

Прихід скіфів у Північне Причорномор'я[]

Обставини появи скіфів у степах Північного Причорномор'я не зовсім ясні. Стародавні джерела тлумачать цю подію по-різному. Геродот, який присвятив Скіфії одну з дев'яти книг своєї "Історії", викладав таку версію: прабатьківщина скіфів розташована десь на схід від Кіммерії, однак під тиском сусідніх кочових племен — массагетів, вони покинули свої землі й вирушили в пошуках нової долі на захід. Урешті-решт їхні орди наблизилися до кіммерійських пасовищ. "При навалі скіфів кіммерійці,— пише далі Геродот,— почали радитися, оскільки військо наступало велике, й думки їхні розділилися… На думку народу, треба було залишити країну, а не наражатися на небезпеку, зостаючись віч-на-віч із численним ворогом. А на думку царів, слід було битися за країну проти загарбників. І народ не хотів коритися, й царі не хотіли слухатися народу. Перші радили піти, віддавши без бою країну тим, хто до неї вдерся. А царі, згадавши про те, скільки хорошого вони тут зазнали і скільки можливого лиха спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили померти і спочивати у своїй землі, але не тікати разом із народом. Коли ж вони ухвалили це рішення, то поділилися на рівні половини й почали битися один з одним. Й усіх їх, що загинули від руки один одного, народ кіммерійців поховав біля ріки Тірас, і могилу їхню й тепер видно".

Події, описані Геродотом у V ст. до н. е., датуються початком VII ст. до н. е. До цього ж часу належать і найраніші згадки про скіфів у писемних джерелах, а саме в ассирійських клинописних документах 70-х років VII ст. до н. е.

Скіфи в Передній Азії[]

На час приходу скіфів у Причорномор'я ассирійський престол посідав цар Асархаддон (680—669 рр. до н. е.), якому, так само як і майже всім його попередникам, доводилося вести напружену дипломатичну та збройну боротьбу за збереження ассирійської зверхності в Передній Азії. А поява скіфів на північних кордонах Ассирійської держави стурбувала її володарів. Тому вони почали шукати шляхів до порозуміння зі скіфами. Зберігся письмовий запит Асархаддона до оракула бога Шамаша: чи дотримуватиметься свого слова Партатуа — цар "країни Ішкуза" (проводир скіфів), якщо візьме за дружину ассирійську царівну. Невідомо, чи було реалізовано плани щодо цього династичного шлюбу, але, як свідчать дальші події, ассирійці все таки досягли якоїсь домовленості з кочовиками.

Скіфи допомогли новому союзнику в його боротьбі проти повсталих 673 року до н. е. мідійських племен (територія розселення останніх прилягала до східного кордону Ассирії і входила до зони її впливу). Ще значнішу роль цей союз відіграв кілька десятиліть по тому, коли Мідія, вже здобувши незалежність, рушила своїм військом в Ассирію. Мідійці взяли в облогу столицю Ассирії Ніневію. На поміч обложеним прийшло "величезне військо скіфів, яке очолював цар скіфів Мадій, син Прототія". Більшість дослідників уважає, що Прототій Геродота і Партатуа ассирійських джерел — одна й та сама особа. У такому разі цілком можливо, що матір'ю Мадія була дочка Асархаддона (згадаймо його спробу владнати династичний шлюб).

Розбивши мідійців, загони скіфів могутньою хвилею затопили майже увесь Давній Схід і зупинилися лише на кордонах Єгипту. Так розпочалося їхнє більш як чвертьвікове володарювання в Передній Азії, що припало на другу половину VII ст. до н. е. Вирішальною мірою до цього спричинилося втручання скіфів у боротьбу Ассирії з ворожими їй країнами. Збіг історичних обставин висунув північних кочовиків на роль третьої і вирішальної сили в цьому регіоні. Однак через деякий час ситуація змінилася. 612 року до н. е. об'єднані сили Мідії та Вавилонського царства здобули Ніневію, а за кілька років остаточно загинула Ассирійська держава. Усе це змінило розташування сил на політичній арені Передньої Азії, а разом із тим зруйнувало й самі підвалини скіфського панування. Та, незважаючи на несприятливі для них події, скіфи ще досить довго залишалися тут значним військовим чинником, про що свідчить, наприклад, їхня участь у війні між мідійським царем Кіаксаром і володарем малоазійського царства Лідія Аліаттом (закінчилася близько 585 р. до н. е.).

Свідчення писемних джерел щодо передньоазіатської епопеї скіфів, яка тривала близько 100 років, підтверджуються й археологічними даними. Йдеться насамперед про характерні бронзові наконечники стріл, знайдені в різних пунктах Закавказзя, Малоїта Передньої Азії. З тим, ці знахідки не обов'язково фіксують безпосередню присутність степовиків в якомусь конкретному місці,— адже разом зі скіфським луком цей тип стріл досить широко увійшов до арсеналу бойових засобів місцевих народів (так, Геродот розповідає, що саме скіфи навчали стріляти з лука синів Кіаксара). Але, в будь-якому випадку поширення згаданих наконечників пов'язане з походами північнопричорноморських кочовиків до Передньої Азії й археологічно відбиває ці події. На Близькому Сході виявлені кілька форм для відливання таких наконечників. Одна з них, що походить з іракського міста Мосул (зберігається у Британському музеї в Лондоні), виготовлена з бронзи й призначена для одноразової відливки трьох виробів. Л. Ундервуд експериментував із цією формою й дійшов висновку: за допомогою кваліфікованих помічників він особисто здатний щотижня виготовляти до 10 тис. наконечників, а в давнину кілька таких портативних «майстерень» могли б цілком задовольнити потреби п'ятитисячного загону лучників.

Серед знахідок, пов'язаних зі скіфами, чи не найцікавішою є так званий Саккизький скарб, виявлений в Іранському Курдистані. Цей комплекс являє собою інвентар зруйнованого поховання скіфського вождя другої половини VII ст. до н. е. Значну частину скарбу становлять ювелірні вироби східного типу. Відповідь на запитання: як вони потрапили до рук степового можновладця є у Геродота: "Протягом двадцяти восьми років скіфи панували в [Передній] Азії й за цей час вони, сповнені нахабства і презирства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кожного стягали данину, яку накладали на всіх, вони ще, об'їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожний володів".

Скіфи та Північний Кавказ[]

У період передньоазіатських походів основною територією, де мешкали скіфські племена, були степи Прикубання й Північного Кавказу, сполучені зручними природними комунікаціями — через східне узбережжя Чорного моря, центральнокавказькі перевали, узбережжя Каспійського моря — із Закавказзям та Передньою Азією. Саме тут, у рівнинних місцевостях сучасних Краснодарського і Ставропольського країв, Кабарди, Північної Осетії, Чечні та Інгушетії, відкрита найбільша кількість відомих на сьогодні скіфських поховальних пам'яток VII—VI ст. до н. е. Тому є всі підстави локалізувати в цьому регіоні найдавніше скіфське об'єднання, відоме в ассирійських джерелах як "царство Ішкуза".

Багата здобич, яка стікалася в кочовища "царства" з Передньої Азії, поступово осідала в підкурганних могилах кочової знаті. Найвідоміші з тутешніх скіфських курганів — Келермеські, Ульські, Ставропольські — зберігали під своїми насипами зразки ювелірного мистецтва, величезну кількість предметів озброєння, різноманітний посуд тощо. Наприклад, взимку 1903—1904 рр. гірничий технік Д. Г. Шульц, зовсім не маючи археологічного досвіду, по-грабіжницькому розкопав на околицях станиці Келермеської (поблизу Майкопа) чотири кургани. З них походять "золота пантера" (прикраса щита), золоті чаші, діадеми, меч у золотих піхвах, оздоблених зображеннями фантастичних звірів, коштовні деталі ассирійських тронів, а також чимало інших цікавих знахідок. З-поміж речей Келермеса, крім безсумнівної воєнної здобичі (прикраси тронів), було багато золотих предметів, виконаних у відповідності до уподобань скіфів, але майстрами, котрі явно не до кінця розуміли мистецькі канони суспільства, з якого походили замовники. Не виключено, що ці предмети виготовлялися в царських майстернях ковалями, захопленими скіфами в полон у південних країнах і виведеними в далекі степи. В 1904 р. до Келермеса виїхав відомий археолог М. І. Веселовський, який дослідив тут два кургани. Вони були пограбовані ще в давнину, але важливіше те, що вчений з'ясував конструкцію келермеських поховань. Вони здійснювалися у великих підквадратних у плані ямах (8,5X8,5 і 10,7X10,7 м), по краях яких укладали забитих коней із пишно оздобленими вуздечками. Взагалі коні — головне багатство і предмет гордощів кочовика — присутні майже в усіх заможних скіфських могилах «царства Ішкуза», однак абсолютним «рекордсменом» у цьому відношенні є курган № 1 поблизу Ульського аулу (тепер — аул Уляп Адигейської АО). В 1898 р. Веселовський розкрив у ньому скелети більш ніж 400 коней; 360 лежали біля дерев'яних конов'язів, 50 — у насипу на спеціальному майданчику.

Ці та подібні до них пам'ятки дають яскраве уявлення про один із найвищих піків у розвитку скіфських племен, який у часі збігався з періодом передньоазіатських походів, а територіально був пов'язаний зі степовими районами між Кубанню на заході та сучасним Дагестаном на сході.

Однак після завершення перебування скіфів у Передній Азії центр їхньої життєдіяльності поступово зміщується в північнопричорноморські степи. За Геродотом^[5], на шляху до Північного Причорномор'я скіфів «чекало лихо, не менше, ніж війна з мідянами. Адже жінки скіфів унаслідок довгої відсутності чоловіків вступили у зв'язок з рабами… Від цих-то рабів і жінок скіфів виросло молоде покоління. Дізнавшись про своє поодження, юнаки почали противитись скіфам, коли ті повернулись із Мідії». Звісно, напівлегендарний, фольклорний характер цієї оповіді не дає змоги сприймати її як конкретне історичне свідчення, проте немає жодного сумніву, що Геродот спирався на усні перекази, що у трансформованому вигляді відображали якісь реальні події, пов'язані з остаточним утвердженням скіфів на степових обширах Північного Причорномор'я.